Досвід викладання в
університетах США та України: подібності
і відмінності в організації навчального процесу
Досвід
викладання в університетах США
розпочався п’ять років тому, у 2011 році, впродовж програми міжнародного обміну
науковців ім. Фулбрайта. У 2011 році я мала можливість читати лекції в університеті ім. Джорджа Вашингтона (Washington, DC). У той
період поширеним прогнозом американського суспільства було швидке завершення «золотої ери
університетів і професури», занепад
кампусної системи внаслідок зменшення кількості студентів і масовий
перехід на дистанційне навчання.
Повернувшись
до США вдруге, у грудні 2016 року, я
переконалася у глибокій помилковості цих прогнозів. Кампусна система розквітає,
США обслуговує найбагатше і найчисельніше мультикультурне освітнє середовище. У
державному університеті Оклахоми (Stillwater, Oklahoma), в якому я працюю дослідником, понад третина (35%)
студентів – іноземці, які приїхали у США на взаємовигідних умовах: з одного
боку, отримати якісну освіту, ґрунтовний багаж знань і професійних умінь, з іншого, – забезпечити американську
професуру ставками, а американські університети –фінансовими надходженнями.
Уряд багатьох країн, які розвиваються, з приблизно однаковим з Україною рівнем
розвитку, оплачує навчання своїм громадянам у магістратурі й докторантурі США,
з тим, щоб вони, повернувшись на Батьківщину, розвивали відповідні галузі.
Побувавши
у багатьох університетах в різних штатах, природно, я не знайшла жодного
українця, який би навчався за подібними програмами. Сподіваюся, що ми колись
дійдемо до цього й направлятимемо найбільш обдаровану молодь для оволодіння найсучаснішими
технологіями на базі американських університетів. Переконана, що для нашої
країни це не менш необхідне завдання, ніж для Ірану, Пакистану, Камбоджи,
Нігерії, В’єтнаму, Китаю та інших країн. Тим більше, що сучасна українська
молодь переважно не має проблем із англійською мовою і дуже відкрита до
пізнавального й мультикультурного досвіду.
Слід
зазначити, що кількість студентів у Державному університеті Оклахоми майже
вдвічі перевищує кількість студентів у СНУ імені Лесі Українки, становлячи 26
тис. студентів. При цьому університет немає нестачі у студентах через низку
таких чинників.
По-перше,
великий відсоток студентів становить молодь із сусіднього Техасу. У цьому штаті
уряд намагається встановлювати ліміт на кількість ліцензійних місць в університетах
(подібно до МОН України). Тому багато молодих людей, хто не потрапив на
навчання у Техасі, приїжджають до сусідньої Оклахоми.
По-друге, адміністрація університету докладає
максимальних зусиль для того, щоб зробити освітнє середовище інтелектуальним,
виховним і розважальним. Майже щодня в університеті відбувається велика
кількість подій, призначених для студентів із різноманітними інтересами і
вподобаннями, наприклад, лекції провідних міжнародних вчених, зустрічі з
політками й письменниками, митецькі виставки, спортивні заходи. Кампус живе
повним життям, починаючи з 8.00 ранку і закінчуючи день о 24.00 концертами,
театральними виставами, спортивними змаганнями.
Ось
приклад заходів у п’ятницю 20 травня 2016 року: розваги для вегетаріанців
(різні види активності в університетському ботанічному саду, які завершуються
змаганнями і подарунками), літо для студентів (перед головною студентською
будівлею університету Student Union розважальні заходи для студентів: жива музика, конкурси,
ярмарок сувенірів та товарів із логотипом університету, зумба, демонстрація
кінофільму), заняття йогою у парку кампусу, відкриття читацьких студій для
дорослих (мешканців міста запрошують до бібліотеки для читання вголос художньої
літератури 15 хвилин протягом чотирьох днів для отримання
щотижневого призу і проходження до фіналу), волонтерська діяльність під гаслом:
«Краще почувайся, довше живи і покращуй свою спільноту»; сеанс доготерапії для
всіх бажаючих тощо.
Із
завершенням семестру (навчання завершується 6 травня) в університеті натовпами
ходять майбутні абітурієнти з батьками, які вже реєструються й ознайомлюються з
університетом для навчання в новому
навчальному році. Можна сказати, що життя в університеті вирує впродовж року. І
це нескінчений процес. Принаймні доти, доки у США будуть надавати високоякісні освітні послуги і працювати лише
в інтересах студентства.
Постає питання, що ж бракує українським вишам
не лише для залучення іноземних інвестицій в освітні послуги, а й утримання
власної молоді від навчання закордоном? І більшість відповідей, напевно, буде
стосуватися нестачі матеріально-технічної бази, інфраструктури, кампусної
системи, облаштованих бібліотек, дослідницьких ресурсів тощо. І певною мірою це
правда. Але не вся правда. Або непомічна правда. Адже ми навряд-чи зможемо
обладнати вітчизняні університети з
теперішньою економічною ситуацією в Україні, а міжнародні ґрантодавці готові в
кращому випадку спонсорувати окремі дослідницькі проекти, які не вирішують суті
справи.
У
такому світлі помічною є інша частина правди: в Україні необхідно підвищувати
якісь освітніх і наукових послуг. І в цьому аспекті гарним прикладом є якість
освіти університетів США. Що найбільше вражає порівняно із вітчизняною освітою
– висока прикладна значущість усіх навчальних курсів і наукових досліджень.
Результати будь-якого дослідницького проекту відразу патентуються і приносять
користь тисячам людей, покращуючи якість життя особи й суспільства. Нічого не
відкладається в архів і не узагальнюється заради узагальнень. Якщо дослідження
чи лекційний матеріал не мають прикладної значущості, вони не мають жодної
цінності ані для суспільства, ані для студентів.
Основна
увага викладача зосереджена на моделюванні змісту лекцій, аби вони відповідали
інтелектуальному рівню й інтересам студента, а не своєму викладацькому
професійному рівню і світогляду. Професійність викладача полягає в тому, щоб
сказати про складні речі максимально доступно, мотивуючи студентів до подальших
пошуків і поступового накопичення знань. Я отримала неабияку насолоду,
складаючи програму курсу, яку я повністю виклала на трьох сторінках формату А
4, без стомлюючих таблиць, схем тощо. При цьому ця програма – це документ,
доволі «інтимний», який «живе» лише між викладачем і студентами. Жодна
інстанція не може втрутитись у цей процес, і зробити певні зауваження в цей
документ, оскільки це професійність і відповідальність лише викладача. Те,
наскільки викладач кваліфікований, швидко з’ясовується і без перевірки
програми. Усе дуже просто: кожного семестру до нього на курс записуються
студенти. І якщо він не набере відповідну кількість студентів на свій курс,
жодна навчальна програма його не врятує. Йому просто не буде кого вчити.
За
цією логікою багато аспектів організації навчального процесу у вітчизняних
університетах втрачають сенс, наприклад, взаємовідвідування лекцій викладачами,
перманентне розроблення необхідної (але доволі масивної) документації на
кафедрах і факультетах, перевірка цієї документації. При цьому звільняється
багато часу для викладачів, які замість оформлення необхідних тек чи підготовки
до чергової перевірки, організовують власне дослідження, обговорюють його на
наукових і навчально-методичних семінарах, публікують результати в авторитетних журналах та привертають увагу потенційних
замовників зі сфери бізнесу та суспільства до своїх професійних послуг. Тільки
за такими критеріями оцінюється викладач
і лише за їх наявності з ним підписується контракт.
Мабуть,
це те, до чого має привести академічна автономія українських університетів. І
тоді нарешті припиниться ця одвічна писанина програм (при чому, не лише
робочих, а ще й навчальних, логіку й походження двох програм для одного курсу
взагалі важко збагнути), яка часто стимулюється не зміною чи появою нового
курсу, а чисто технічною зміною в розташуванні таблиць, критеріїв оцінювання
(40 і 60 чи навпаки 60 і 40). Це, звісно, полегшує форму звітності і
підтримання видимої якості освіти, але, на жаль, мало просуває вітчизняну
освіту в досягненні змін у змісті. Сподіваємося, що повна переорієнтація
міністерства з радянських на міжнародні стандарти надасть реальну автономію
університетам і стимулюватиме роботу всіх підрозділів не на вироблення
звітності у вигляді купи документів, а на продукуванні якісного освітнього
продукту.
Іншою
особливістю викладання лекцій в університетах США є повноцінна діалогічна
взаємодія між викладачем і студентами, відсутність соціальної дистанції між
ними і невимушеність комунікації під час лекцій. Лектор намагається бути
максимально відкритим (приходить до аудиторії за 10 хвилин до початку лекції,
щоправда і завершує хвилина в хвилину) і підготовленим. Адже вибір дисциплін
для навчання (який становить 70%) цілковито залежить від студентів. Тому
неконкурентноспроможні викладачі просто не мають достатньої аудиторії для
нарахування їм повної ставки. Загальне навантаження викладача становить два три
кредитних курси на семестр, інакше кажучи, дві дисципліни, кожна з яких має три
(астрономічні) години в тиждень, тобто 6 годин загалом. У перерахунку на тривалість
пар в Україні, це 4,5 пари в тиждень.
Але не поспішайте з висновками, що це так мало і все так просто. Зовсім
ні. Кожен викладач має науково-дослідну
лабораторію і зобов’язаний здобути ґрант університетського, місцевого чи
національного масштабу для його реалізації. До роботи залучаються студенти,
магістри й докторанти, які працюють із цим вченим над спільною проблематикою.
Помітною є тенденція до збільшення іноземних
викладачів, які приїжджають у США для здобуття наукового ступеня доктора
філософії, і згодом залишаються на кафедрі. Американські колеги зазначають, що
відстежується стрімка тенденція до зменшення здобувачів наукових ступенів серед
самих американців, адже працівники інших професій отримують майже таку платню,
як і професура. Цим і пояснюється збільшення частки іноземних науковців в університетах.
Здивувало
також широке використання наочних засобів у вигляді відеоматеріалів. Деколи
здається, що «кіно» в лекції більше, ніж вербальної інформації. Розмірковуючи
над цим, я зрозуміла пояснення. Адже студенти – це покоління, яке виросло в
світі гаджетів: смартфонів, планшетів, комп’ютерів. Саме таку інформацію вони
навчились сприймати, розуміти і запам’ятовувати. Тому звичайно зацікавити їх
можуть ті самі сенсорні «входи», які найактивніше працюють упродовж їхнього
життя. Але поміж тим для самостійного опрацювання пропонуються посібники і
монографії. Навчальні посібники у США також відрізняються стилем і ступенем
когнітивної складності від українських. Можна сказати, що зберігаючи щільність
інформації, стиль її викладу є доволі когнітивно простим і доступним.
Моя
лекційна активність розпочалась в
коледжі Бетл (North Newton, Kansas). Із легкої руки проф. Джона Маккейб-Янкі, який запросив
мене прочитати публічну лекцію «Виміри ПТСР: від ментальної травми до
одужання», назбиралося близько 450 осіб зацікавленої аудиторії. Після
презентації було дуже багато запитань, що свідчить про великий інтерес до цієї
проблематики. Оскільки аудиторія була представлена викладачами і студентами
різних спеціальностей, у лекції я намагалася торкнутися загальних питань
історії та географії України, її літературної спадщини, зокрема творчості Лесі
Українки, представила наш університет і факультет, схарактеризувала поточну
політичну ситуацію в Україні, і лише згодом зупинилася на природі ПТСР,
специфіці перебігу цього розладу в Україні та особливостях лікування.
Була
дещо здивована запитаннями студентів і жвавим
обговоренням генетики ПТСР, нейрофізіологічних основ ПТСР та можливості
урахування компенсаторних властивостей мозку під час лікування. Дійсно,
сьогодні провідний напрям у дослідження ПТСР зосереджений на нейрофізіологічній
його природі. Водночас епігенетичні дослідження ПТСР є доволі новими, і було
дуже приємно, що студенти обізнані з цим і готові до відкритого обговорення.
Лекція відбувалася за кілька днів після випадку стрілянини в маленьких сусідніх
містечках Гестон та Ньютон, що виявилася значною стресовою подією для
мешканців. Тому я окремо виділила час для психотерапевтичної роботи з особами, які потребували допомоги
після раптової травматичної події.
Отримавши
колосальний досвід у коледжі Бетл, наступна лекція відбулася у стінах «рідного»
Державного університету Оклахоми, на науковому семінарі для викладачів і
студентів факультету психології. Переважно всі присутні були з напряму
клінічної психології, тому й лекція була присвячена травмофокусованій
когнітивно-поведінковій терапії. Ця лекція дала змогу порівняти діяльність
КПТ-терапевтів у роботі з ПТСР в Україні та США. Тим більше до проведення
лекції я здобула досвід терапевтичної
роботи із військовими, які брали участь у військових діях в Сірії, у клініці м. Талси – іншого академічного
містечка Оклахоми.
Незабутній
досвід викладання також пов'язаний із Техаським технічним університетом (Lubbock, Texas),
Техаським університетом в Остіні (Austin, Texas), Університетом Хустон-Тіллотсон (Austin, Texas).
Враження від техаських університетів залишилися дуже багаті.
По-перше,
Техаський технічний університет має гарну лабораторну базу нейропсихологічних
досліджень із застосуванням приладів для нейрокартування. Відомий когнітивний
психолог у США Роман Тарабань запросив мене прочитати лекцію щодо
психолінгвістичного підходу до вивчення автобіографічної пам’яті. Аудиторія –
зацікавлені молоді дослідники: магістри, докторанти ставили багато питань
стосовно психолінгвістичного інструментарію, який ми застосовуємо у наших
дослідженнях. Також після лекції проф. Тарабань організував низку одногодинних
консультацій, які я надавала дослідникам факультету стосовно можливостей
використання психолінгвістичного інструментарію у їхніх дослідницьких проектах.
Найбільше
запам’яталося дослідження білінгвізму, який виявляється у спілкуванні із
домашніми тваринами. Гіпотезою
дослідження є те, що навіть при продуктивному білінгвізмі людина переходить на
рідну мову для спілкування зі своїми улюбленцями. При цьому використовувався
також метод нейрокартування для визначення активованих ділянок мозку в процесі
такого спілкування. Цікавим виявилося
обговорення потенціалу вільного асоціативного експерименту, який ми широко
використовуємо для визначення коефіцієнту білінгвізму у нашій науковій школі,
але який є невідомим для психолінгвістів у США.
Техаський
університет в Остіні є центральним для цього штату і обслуговує велику
кількість факультетів. На лекцію були запрошені фахівці різних факультетів,
тому багато питань стосувалося подій на Сході України, проблеми ПТСР,
волонтерського руху. Особливо цікавою темою для університетів Техасу виявилася
проблема історичної ментальної травми, яка передається із покоління в
покоління. В Далласі мешкають нащадки
свідків Голокосту, яким, за результатами дослідження проф. Пенебейкера,
притаманна така сама поведінкова модель (внаслідок когнітивних й емоційних спотворень),
як і їхнім батькам. Однією з причин
такого спадкового травмування є намагання приховати ці жахливі події,
для того, щоб забути. Як знаємо, для лікування ПТСР не можна забути, треба
спочатку згадати, щоб потім не пам’ятати.
Отже
для Техасу проблема історичної ментальної травми виявилася доволі актуальною.
Під час цього обговорення я навела приклад дослідження А. Маслюка про прямих
нащадків Голодомору. Свідки Голодомору також намагалися це не обговорювати,
витіснити ці події, щоб забути і не пам’ятати. Водночас, їхні прямі нащадки є доволі
заощадливими в усьому: вони відкладають гроші, їжу, одяг тощо на «чорний день».
Жах перед можливим голодом передається з покоління в покоління поза вербалікою
на основі моделювання поведінки, вираження емоцій тощо.
Перебування
в Університеті Хустон-Тіллотсон було особливим досвідом, позаяк у ньому
навчаються винятково афро-американські студенти. Університет належить до так
званої когорти університетів меншин. Цікаві питання були поставлені стосовно
генетичного успадкування ментальної травми, синдрому рабства, який може
впливати на сучасну афро-американську молодь США та їхню поведінку.
Багато
питань, багато відповідей, ще більше думок. Досвід викладання у США дав змогу
зіставити свою викладацьку роботу вдома і в гостьових університетах. Один
американський професор якось сказав мені, що студенти в усьому світі однакові.
Це правда. Це та рушійна сила, як завжди йде попереду. Згадаймо події осені
2013 – зими 2014 року в Україні, коли студенти заявили про себе як активних
громадських діячів нашого суспільства. Видається, що і нашу країну
розбудовуватимуть наші діти, ті, кого ми зараз навчаємо чи навчали вчора. Тому
якщо ми хочемо жити в гарній країні, ми, викладачі, маємо особливу місію –
навчити й виховати покоління, яке вміє не лише думати й теоретизувати, а й,
головне, робити. Дуже часто трапляються ситуації, де треба просто діяти. Ми
повинні навчити наших студентів діяти професійно, чесно, гуманно, справедливо.
Тому
питання, які піднімаються МОН щодо академічної прозорості й доброчесності, дуже
важливі, що починаються з найменшого й простого. Наприклад, з ІНДЗ, яке часто
пропонується у вигляді рефератів. Для чого писати реферати (знаємо, що не
писати, а просто копіювати електронні файли)? Або навіть деякі викладачі
змушують писати від руки великі тексти? Поміркуймо, як це може вплинути на
породження конкретної дії для вирішення задачі в конкретній ситуації? Чому більшість студентів у вільний час
«зависає» в луцьких пабах та кафе? Наскільки ми активно долучаємо їх до наукової,
громадської, митецької діяльності? Чому практично всі американські студенти
мають кілька годин підробітку в межах університету, де можуть не лише заробити
собі на власні маленькі потреби, а головне дисциплінувати себе і привчати до
праці?
Чи
написання нескінченного потоку програм і ліцензування нових напрямів або
збільшення ліцензійних місць забезпечить нам набір студентів? Мабуть ні.
Навпаки, ще більше посилить неспроможність університетів привернути
абітурієнтів. Очевидно, слід йти іншим шляхом, не виробляючи know-how, а просто вивчати досвід інших країн, які досягнули
успіху. Наприклад, цікавою формою в США є спільна програма
магістратура+докторантура. Людина не може
вступити на докторську програму в Державний університет Оклахоми, якщо
вона не завершила тут магістратури. Тому навіть ті студенти, які мають диплом
магістра з іншого університету, але хочуть навчатися на докторській програмі в
цьому університеті, повинні знову навчатися у магістратурі, але вже, наприклад,
можуть обрати іншу спеціальність. Що це дає? По-перше, високу якість
науково-дослідної роботи вчених, адже існує необхідність у високій
конкурентоспроможності докторантури саме в цьому
університеті (і професура над цим працює дуже активно), а по-друге, заповнення
ліцензійного обсягу магістратури.
Таких
моментів дуже багато. Головне, перенести фокус уваги із форми навчання на його
зміст. Форма також важлива, безперечно. Але ще на початку ХХ століття мій
улюблений психолог Л. Виготський сформулював закон «про подолання формою
змісту». Отож форма доброю є тоді, коли вона адекватно відображає гарний зміст.
Але коли вона намагається приховати беззмістовність, тоді усе це втрачає сенс…
Вірю, що спільна робота всіх, хто зацікавлений
у розбудові високоякісного освітнього простору в Україні, принесе гарний плід
швидше (sooner), ніж можемо очікувати.
Доктор психологічних наук, професор,
завідувач кафедри Лариса Засєкіна
Немає коментарів:
Дописати коментар